Джованні Папіні

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Джованні Папіні
ПсевдонімGianfalco[1], Cartouche[1], Gentiluomo (Il) Malato[1], Climaco[1], Taigete[1], Tempestini[1], Versiere[1] і The Florence Pragmatist Club[1]
Народився9 січня 1881(1881-01-09)[2][3][…]
Флоренція, Королівство Італія[5][6]
Помер8 липня 1956(1956-07-08)[5][2][…] (75 років)
Флоренція, Італія[5][6]
·бічний аміотрофічний склероз
ПохованняЦвинтар Порте-Сантеd
Країна Італія
 Королівство Італія
Діяльністьпоет, журналіст, письменник, літературний критик, біограф, письменник наукової фантастики, філософ
Мова творівіталійська
Жанрвірш прозою
ЧленствоАкадемія витончених мистецтвd
Конфесіякатолицька церква
Автограф
Нагороди
CMNS: Джованні Папіні у Вікісховищі

Джованні Папіні (9 січня 1881, Флоренція, Італія — 8 липня 1956, Флоренція, Італія)[7] — італійський журналіст, есеїст, літературознавець, поет-футурист, також філософ і письменник. Приятель Беніто Муссоліні.

Раннє життя

[ред. | ред. код]

Народився у Флоренції. Син торговця меблями (і колишнього члена «Товариства Джузеппе Гарібальді») із Борґо деґлі Альбізі, мати Папіні хрестила Джованні таємно, щоб уникнути агресивного антиклерикалізму свого батька. Папіні жив у сільській місцевості. Його дитинство було доволі самотнім. У той час він відчував сильну неприязнь до всіх вірувань, церков, а також до будь-якої форми підневільного служіння (яке він вважав пов'язаним із релігією); також був зачарований ідеєю написання енциклопедії, в якій будуть узагальнюватися всі культури.

Навчався в Istituto di Studi Superiori (1900–1902), протягом року навчався у англо-італійській школі, а потім був бібліотекарем в Музеї антропології з 1902 по 1904[8]. Літературне життя приваблювало Папіні, який у 1903 заснував журнал «Il Leonardo», до якого він вніс статті під псевдонімом «Gian Falco».[9] Його співавторами були Джузеппе Прецоліні, Боргезе, Вайлаті, Костетті і Кальдероні[10]. Через Папіні і його журнал «Il Leonardo» до Італії потрапило багато перекладів важливих мислителів, таких як К'єркегор, Вільям Пірс, Ніцше, Джордж Сантаняна і Анрі Пуанкаре. Пізніше він приєднався до колективу «Il Regno»[11], націоналістичного видання, керованого Енріко Коррадіні, який створив «Associazione Nazionalistica Italiana», щоб підтримати колоніальний експансіонізм країни.

Папіні зустрічався з Вільямом Джеймсом і Анрі Бергсоном, які сильно вплинули на його ранні роботи[12]. Він почав публікувати коротке оповідання та есе: у 1906 «Il Tragico Quotidiano» («Everyday Tragic»), в 1907 Il Pilota Cieco («Сліпий пілот») і Il Crepuscolo dei Filosofi («Сутінки філософів»). Останній був полемікою з усталеними та різноманітними інтелектуальними діячами, такими як Іммануїл Кант, Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, Оґюст Конт, Герберт Спенсер, Артур Шопенгауер та Фрідріх Ніцше. Папіні проголосив смерть філософів і знесення самого мислення. Він коротко фліртував з футуризмом[13][14] та іншими насильницькими і ліберальними формами модернізму[15] (Папіні є персонажем у кількох віршах, написаних Міною Лой)[16].

У 1907 Папіні одружився із Джакінтою Джованьолі; у подружжя були дві доньки, Віола і Джоконда[17].

До і під час Першої світової війни

[ред. | ред. код]
«Карикатура на Папіні», Карло Карра і Арденго Соффічі, з Брума, 1922.

Після того, як залишив «Il Leonardo» у 1907, Джованні Папіні заснував декілька інших журналів. Спочатку «La Voce» в 1908, потім «L'Anima» разом з Амендолою Джованні і Преццоліні. У 1913 (безпосередньо перед вступом Італії до Першої світової війни) він розпочав «Lacerba» (1913–1915). Протягом трьох років Папіні був кореспондентом «Mercure de France», пізніше — літературним критиком La Nazione[18]. Близько 1918 він створив ще один огляд, «La Vraie Italie», з Арденго Соффічі.

З-під його пера вийшли також книги. У книзі «Parole e Sangue» («Слова і Кров») Джованні показав свій фундаментальний атеїзм. Крім того, Папіні прагнув створювати скандали, спекулюючи на тому, що Ісус і Іван Богослов мали гомосексуальні стосунки[17]. У 1912 році він опублікував свою найвідомішу роботу, автобіографію «Un Uomo Finito» («The Failure»).

У своїй колекції поетичної прози «Cento Pagine di Poesia» 1915 (за «Buffonate», «Maschilità» та «Stroncature») Папіні поставив себе лицем до лиця з Джованні Боккаччо, Вільямом Шекспіром, Йоганом Вольфгангом фон Гете, а також сучасниками, такими як Бенедетто Кроче і Джованні Джентіле і менш відомі учні Габріеле д'Аннунціо. Критик про нього писав:

Джованні Папіні […] є одним з найпрекрасніших умів сьогоднішньої Італії. Він є прекрасним представником неспокійних пошуків істини сучасності, і його робота демонструє освіжаючу незалежність, засновану не так сильно на так званій незалежності, незнанні минулого, а на вивченні і розумінні цього[19].

Опублікував 1917 вірші, згруповані під назвою «Opera Prima». У 1921 Папіні оголосив про свій нещодавно знайдений римський католицизм[20][21], випустивши книгу «Storia di Cristo» («Історія Христа»), яка була перекладена двадцять трьома мовами і мала успіх у всьому світі[22].

Фашизм і пізніші роки

[ред. | ред. код]

Після подальших віршів він опублікував сатиру «Ґоґ» (1931) і есе «Данте Віво» («Живий Данте», або «If Dante Weve Alive»; 1933)[23].

Малюнок Папіні Юліуса Зірінського.

Він рухався до фашизму[24], і його переконання принесли йому викладацьку посаду в Болонському університеті в 1935 (хоча його навчання давало йому лише кваліфікацію для викладання в початковій школі). Фашистська влада підтвердила «бездоганну репутацію» Папіні завдяки такому призначенню. У 1937 Папіні опублікував єдиний том своєї «Історії італійської літератури», який він присвятив Беніто Муссоліні: «Дуче, друзям поезії і поетам»[25], нагороджений найвищими посадами в наукових колах, особливо в галузі дослідженняіталійського Відродження.

1940 твір Папіні «Storia della Letteratura Italiana» опублікований в країні, яка перебувала у союзі зі сталінським СССР — нацистській Німеччині під назвою "Eternal Italy — The Great in its Empire of Letters (німецькою мовою: Ewiges Italien — Die Großen im Reich seiner Dichtung). Папіні був віце-президентом «Europäische Schriftstellervereinigung» (тобто Ліги європейських письменників, заснованої Йозефом Геббельсом 1941/42[26]. Коли фашистський уряд Італії упав (1943), Папіні оселився у францисканському монастирі в Ла Верна з ім'ям Фра Бонавентура[17].

Значною мірою дискредитований наприкінці Другої світової війни, він захищав католицизм правої спрямованості. Його робота зосереджувалася на різних темах, включаючи біографію Мікеланджело, при цьому Джованні продовжував публікувати темні і трагічні есеї. Папіні співпрацював з Корр'єре делла Сера, виступаючи з матеріалами, які були опубліковані в повному обсязі лише після його смерті.

Папіні страждав від прогресуючого паралічу (через хворобу моторних нейронів[27]) і був сліпим протягом останніх років свого життя.

Могила Папіні в Cimitero delle Porte Sante у Флоренції.

За словами історика мистецтва Річарда Дормента[28][29][30], режим Франсіско Франко і НАТО використовували серію уявних інтерв'ю Папіні (Il Libro Nero, 1951) як пропаганду проти Пабло Пікассо[31], щоб різко підірвати його комуністичний образ. У 1962 художник попросив свого біографа П'єра Дайкса виставити інтерв'ю, яке він зробив у Les Lettres Françaises[32].

Джованні Папіні захоплювався Бруно де Фінетті, засновником суб'єктивної теорії ймовірностей, і Хорхе Луїсом Борхесом, який зауважив, що Папіні «несправедливо забутий» і включив деякі його розповіді в Бібліотеку Вавилонської бібліотеки[33].

Публікації

[ред. | ред. код]
  • La Teoria Psicologica della Previsione (1902).
  • Sentire Senza Agire e Agire Senza Sentire (1905).
  • Il Crepuscolo dei Filosofi (1906).
  • Il Tragico Quotidiano (1906).
  • La Coltura Italiana (with Giuseppe Prezzolini, 1906).
  • Il Pilota Cieco (1907).
  • Le Memorie d'Iddio (1911).
  • L'Altra Metà (1911).
  • La Vita di Nessuno (1912).
  • Parole e Sangue (1912).
  • Un Uomo Finito (1913).
  • Ventiquattro Cervelli (1913).
  • Sul Pragmatismo: Saggi e Ricerche, 1903—1911 (1913).
  • Almanacco Purgativo 1914 (with Ardengo Soffici et al., 1913).
  • Buffonate (1914).
  • Vecchio e Nuovo Nazionalismo (with Giuseppe Prezzolini, 1914).
  • Cento Pagine di Poesia (1915).
  • Maschilità (1915).
  • La Paga del Sabato (1915).
  • Stroncature (1916).
  • Opera Prima (1917).
  • Polemiche Religiose (1917).
  • Testimonianze (1918).
  • L'Uomo Carducci (1918).
  • L'Europa Occidentale Contro la Mittel-Europa (1918).
  • Chiudiamo le Scuole (1918).
  • Giorni di Festa (1918).
  • L'Esperienza Futurista (1919).
  • Poeti d'Oggi (with Pietro Pancrazi, 1920).
  • Storia di Cristo (1921).
  • Antologia della Poesia Religiosa Italiana (1923).
  • Dizionario dell'Omo Salvatico (with Domenico Giuliotti, 1923).
  • L'Anno Santo e le Quattro Paci (1925).
  • Pane e Vino (1926).
  • Gli Operai della Vigna (1929).
  • Sant'Agostino (1931).
  • Gog (1931).
  • La Scala di Giacobbe (1932).
  • Firenze (1932).
  • Il Sacco dell'Orco (1933).
  • Dante Vivo (1933).
  • Ardengo Soffici (1933).
  • La Pietra Infernale (1934).
  • Grandezze di Carducci (1935).
  • I Testimoni della Passione (1937).
  • Storia della Letteratura Italiana (1937).
  • Italia Mia (1939).
  • Figure Umane (1940).
  • Medardo Rosso (1940).
  • La Corona d'Argento (1941).
  • Mostra Personale (1941).
  • Prose di Cattolici Italiani d'Ogni Secolo (with Giuseppe De Luca, 1941).
  • L'Imitazione del Padre. Saggi sul Rinascimento (1942).
  • Racconti di Gioventù (1943).
  • Cielo e Terra (1943).
  • Foglie della Foresta (1946).
  • Lettere agli Uomini di Papa Celestino VI (1946).
  • Primo Conti (1947).
  • Santi e Poeti (1948).
  • Passato Remoto (1948).
  • Vita di Michelangiolo (1949).
  • Le Pazzie del Poeta (1950).
  • Firenze Fiore del Mondo (with Ardengo Soffici, Piero Bargellini and Spadolini, 1950).
  • Il Libro Nero (1951).
  • Il Diavolo (1953).
  • Il Bel Viaggio (with Enzo Palmeri, 1954).
  • Concerto Fantastico (1954).
  • Strane Storie (1954).
  • La Spia del Mondo (1955).
  • La Loggia dei Busti (1955).
  • Le Felicità dell'Infelice (1956).

Posthumous

  • L'Aurora della Letteratura Italiana: Da Jacopone da Todi a Franco Sacchetti (1956).
  • Il Muro dei Gelsomini: Ricordi di Fanciullezza (1957).
  • Giudizio Universale (1957).
  • La Seconda Nascita (1958).
  • Dichiarazione al Tipografo (1958).
  • Città Felicità (1960).
  • Diario (1962).
  • Schegge (Articles published in Corriere della Sera, 1971).
  • Rapporto sugli Uomini (1978).

Збірки творів

[ред. | ред. код]
  • Tutte le Opere di Giovanni Papini, 11 vols. Milan: Mondadori (1958–66)

Переклади англійською мовою

[ред. | ред. код]
  • Four and Twenty Minds. New York: Thomas Y. Crowell Company, 1922.
  • The Story of Christ. London: Hodder and Stoughton, 1923 [Rep. as Life of Christ. New York: Harcourt, Brace and Co., 1923].
  • The Failure. New York: Harcourt, Brace and Company, 1924 [Rep. as A Man-Finished. London: Hodder & Stoughton, 1924].
  • The Memoirs of God. Boston: The Ball Publishing Co., 1926.
  • A Hymn to Intelligence. Pittsburgh: The Laboratory Press, 1928.
  • A Prayer for Fools, Particularly Those we See in Art Galleries, Drawing-rooms and Theatres. Pittsburgh: The Laboratory Press, 1929.
  • Laborers in the Vineyard. London: Sheed & Ward, 1930.
  • Life and Myself, translated by Dorothy Emmrich. New York: Brentano's, 1930.
  • Saint Augustine. New York: Harcourt, Brace and Co., 1930.
  • Gog, translated by Mary Prichard Agnetti. New York: Harcourt, Brace and Co., 1931.
  • Dante Vivo. New York: The Macmillan Company, 1935.
  • The Letters of Pope Celestine VI to All Mankind. New York: E.P. Dutton & Co., Inc., 1948.
  • Florence: Flower of the World. Firenze: L'Arco, 1952 [with Ardengo Soffici and Piero Bargellini].
  • Michelangelo, his Life and his Era. New York: E. P. Dutton, 1952.
  • The Devil; Notes for Future Diabology. New York: E.P. Dutton, 1954 [London: Eyre & Spottiswoode, 1955].
  • Nietzsche: An Essay. Mount Pleasant, Mich.: Enigma Press, 1966.
  • «The Circle is Closing.» In: Lawrence Rainey (ed.), Futurism: An Anthology, Yale University Press, 2009.

Вибрані статті

[ред. | ред. код]

Оповідання

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д е ж и Frattarolo R. Dizionario degli scrittori italiani contemporanei pseudonimi: 1900-1975: con un repertorio delle bibliografie nazionali di opere anonime e pseudonime — Ravenna: Angelo Longo Editore, 1975. — P. 141.
  2. ↑ а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  3. ↑ а б Encyclopædia Britannica
  4. ↑ SNAC — 2010.
  5. ↑ а б в Папини Джованни // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохорова — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
  6. ↑ а б Archivio Storico Ricordi — 1808.
  7. ↑ "Giovanni Papini, Author, is Dead; Italian Philosopher, 75, Who Wrote 'Life of Christ', Won Prize for Study of Dante, " The New York Times, July 9, 1956, p. 23.
  8. ↑ Hoehn, Matthew (1948). «Giovanni Papini, 1881.» In: Catholic Authors: Contemporary Biographical Sketches. Newark, N.J.: St. Mary's Abbey, p. 607.
  9. ↑ Boyd, Ernest (1925). «Giovanni Papini.» In: Studies from Ten Literatures. New York: Charles Scribner's Sons, p. 167.
  10. ↑ Kunitz, Stanley (1931). «Giovanni Papini.» In: Living Authors: A Book of Biographies. New York: The H.W. Wilson company, p. 314.
  11. ↑ Bondanella, Peter, ed. (2001). "Papini, Giovanni (1881—1956), " [Архівовано 9 липня 2021 у Wayback Machine.] Cassell Dictionary Italian Literature, Continuum International Publishing Group, p. 422.
  12. ↑ Orlandi, Daniela (2007). «Papini (1881—1856).» In: Encyclopedia of Italian Literary Studies, Paolo Puppa & Luca Somigli (eds.), Vol. I. Taylor & Francis, p. 1347.
  13. ↑ Collins, Joseph (1920). «Giovanni Papini and the Futuristic Literary Movement in Italy.» In: Idling in Italy: Studies of Literature and of Life. New York: Charles Scribner's Sons, pp. 88–106.
  14. ↑ Clough, Rosa Trillo (1961). Futurism: The Story of a Modern Art Movement, a New Appraisal. New York: Philosophical Library.
  15. ↑ Sharkey, Stephen & Robert S. Dombronski (1976). "Revolution, Myth and Mythical Politics: The Futurist Solution, " Journal of European History 6 (23), pp. 231—247.
  16. ↑ Hofer, Matthew (2011). "Mina Loy, Giovanni Papini, and the Aesthetic of Irritation, " Paideuma 38.
  17. ↑ а б в Orlandi, Daniela (2007), p. 1347.
  18. ↑ Hoehn, Matthew (1948), p. 607.
  19. ↑ Goldberg, Isaac (1919). "The Intellectual Ferment in Post-Bellum Italy, " [Архівовано 19 листопада 2016 у Wayback Machine.] The Bookman, Vol. L, No. 2, p. 158.
  20. ↑ Sanctis, Sante de (1927). Religious Conversion, a Bio-Psychological Study. London: K. Paul, Trench, Trubner & Co., ltd., p. 280.
  21. ↑ Livingston, Arthur (1950). «Papini Tells of his Intellectual Adventures.» In: Essays on Modern Italian Literature. New York: S.F. Vanni, pp. 56–68.
  22. ↑ «Giovanni Papini is the author of the Storia di Cristo (The Story of Christ), which marked his conversion to Catholicism. But his conversion has not checked his output, nor devitalized his art, which continued as before in the tradition of Carducci. His greatest novel is Un Uomo Finito (A Man — Finished), one of the fundamental works of modern Italian fiction. Papini's influence has been immense. His proud spiritual impulses, his restless ardour, his wealth of new and provocative ideas, and his crashing judgments, have been a strong stimulus to the younger generation, and have drawn to his side, if only temporarily, even writers of real independence.» — Pirandello, Luigi (1967). «Italy.» In: Tendencies of the Modern Novel. Freeport, N.Y.: Books for Libraries Press, Inc., pp. 130—131.
  23. ↑ Beckett, Samuel (1934). Papini's Dante. London: Hodder and Stoughton.
  24. ↑ Franzese, Sergio (2004). «Giovanni Papini.» [Архівовано 10 червня 2016 у Wayback Machine.] In John Lachs and Robert B. Talisse, ed., American Philosophy: An Encyclopedia, Psychology Press, p. 562.
  25. ↑ Traversi, D.A. (1939). "Giovanni Papini and Italian Literature, " [Архівовано 4 вересня 2017 у Wayback Machine.] Scrutiny 7 (4), p. 415.
  26. ↑ Hausmann, Frank-Rutger (2004). «Dichte, Dichter, tage nicht!» Die Europäische Schriftsteller-Vereinigung in Weimar 1941—1948. Frankfurt am Main: Vittorio Klostermann, p. 210
  27. ↑ Roberto Ridolfi, Vita di Giovanni Papini, 1987, p. 211—212
  28. ↑ The Spectator [Архівовано 17 серпня 2014 у Wayback Machine.], 2 April 1993, p. 24.
  29. ↑ "Letter: That Notorious Fake, " [Архівовано 9 липня 2021 у Wayback Machine.] The Independent, 14 March 1994.
  30. ↑ «The quotation occurs in an 'interview' with an Italian journalist named Giovanni Papini. It was published in 1951 in a volume of Papini's collected journalism entitled Il Libro Nero: Nuovo Diario di Gog, a copy of which is in the British Library. That interview is a notorious fake. According to Pierre Daix, in his respected 1977 biography of Picasso, the artist knew about II Libro Nero, but ignored it until 1955, when it was used against him by Franco's government. Because Picasso was a communist and this was the height of the Cold War, it was further disseminated by Nato intelligence. At this point Picasso asked Daix to expose the whole affair, which Daix did in a series of articles in Les Lettres Françaises between 1962 and 1965. In the biography, Daix described the contents of II Libro Nero as 'imaginary interviews and false confessions'. Papini was not a fraud, but a journalist who used the literary device of the pretend interview to write profiles of famous people, including Kafka, Tolstoy, Freud, Molotov, Hitler, Cervantes, Goethe, William Blake and Robert Browning. Picasso never met Papini and never said the words Papini attributed to him.» — The Spectator [Архівовано 17 серпня 2014 у Wayback Machine.], 1 May 1998, p. 27.
  31. ↑ «Apology for a False Picasso 'Quote',» [Архівовано 25 квітня 2016 у Wayback Machine.] Life, Vol. LXVI, No. 2, January 17, 1969, p. 18B.
  32. ↑ Pierre d'Aix, Les Lettres Francaises, 12-18, Décembre, 1963.
  33. ↑ Borges, Jorge Louis (1975). Preface to Papini's, Lo Specchio che Fugge. Parma-Milano: Franco Maria Ricci.
  34. ↑ Rep. in Vanity Fair 15 (2), 1920, p. 48.
  35. ↑ Rep. in Italian Short Stories from the 13th to the 20th Centuries. With an introduction by Decio Pettoello. London: J. M. Dent & Sons, Ltd., 1932; The Copeland Translations; Mainly in Prose from French, German, Italian and Russian. Chosen and arranged with an introduction. New York-London: Charles Scribner's Sons, 1934.
  • Біографія частково взята з вступу до Гога Етторе Аллодолі.

Бібліографія

[ред. | ред. код]

Переклади творів Папіні іноземними мовами

[ред. | ред. код]
  • Prezzolini, Giuseppe (1915). Discorso su Giovanni Papini. Firenze: Libreria Della Voce.
  • Fondi, Renato (1922). Un costruttore: Giovanni Papini. Firenze: Vallecchi.
  • Ridolfi, Roberto (1957). Vita di Giovanni Papini. Milano: A. Mondadori, 1957 (Edizioni di Storia e Letteratura, 1996).
  • Horia, Vintilă (1963). Giovanni Papini. Paris: Wesmael-Charlier.
  • Castelli, Eugenio & Julio Chiappini (1971). Diez Ensayos sobre Giovanni Papini. Santa Fe, Argentina: Ediciones Colmegna.
  • Fuente, Jaime de la (1970). Papini: Una Vida en Busca de la Verdad. Madrid: E.P.E.S.A.
  • Righi, Lorenzo (1981). Giovanni Papini Imperatore del Nulla: 1881—1981. Firenze: Tip. Sbolci.
  • Fantino, Giuseppe (1981). Saggio su Papini. Milano: Italia Letteraria.
  • Frangini, Giovanni (1982). Papini Vivo. Palermo: Thule.
  • Invitto, Giovanni (1984). Un Contrasto Novecentesco: Giovanni Papini e la Filosofia. Lecce: Ed. Milella.
  • Di Biase, Carmine (1999). Giovanni Papini. L'Anima Intera. Napoli: Edizioni Scientifiche Italiane.
  • Richter, Mario (2005). Papini e Soffici: Mezzo Secolo di Vita Italiana (1903—1956). Florence: Le Lettere.
  • Arnone, Vincenzo (2005). Papini, un Uomo Infinito. Padova: Messaggero.
  • Castaldini, Alberto (2006). Giovanni Papini: la Reazione alla Modernità. Firenze: Leo S. Olschki.
  • De Paulis-Dalembert, Maria Pia (2007). Giovanni Papini: Culture et Identité. Toulouse: Presses de l'Université du Mirail.
  • Di Giovanni, Antonino (2009). Giovanni Papini. Dalla Filosofia Dilettante al Diletto della Filosofia. Roma-Acireale: Bonanno.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Джованні_Папіні&oldid=40604310